Мотор! Чи як?

Після розшматування Радянського Союзу поряд із частиною ядерного потенціалу, важкої промисловісті та сільского господарства незалежна Україна отримала також пропорційну частину кіноіндустрії колишньої червоної імперії. Ракет вдалося позбавитись по дуже низькому, як стало зрозуміло згодом, курсу, рештками промисловості заволоділи та й донині продовжують чавити з них останні смузі майбутні олігархи усілякого калібру та походження, село потихеньку почало повертати собі розтрощений за радянських років статус годувальниці. А от із кіногалуззю усе вийшло дещо складніше.

Українська мережа кінотеатрів в умовах ринкової економіки дуже швидко, майже миттєво, наклала на себе руки та перетворилась у числені мебельні салони, речові ринки та зали зустрічів адептів різноманітних псевдорелігійних сект та гурточків. Трошки інакше склалася доля кількох кіностудій, що продукували художні та хронікально-документальні картини.

Перший час вони намагалися робити вигляд, що нічого особливого не сталося, лише зникла компартійна цензура та з'явилась свобода творчості окремого митця. Але в цьому їм став на заваді державний бюджет новоствореної країни, що ледве дихав та не в змозі був дозволити собі таку розкіш, як сплату кіношних кошторисів. До того ж, тенденція по скороченню кількості фільмів щорік існувала ще із кінця вісьмидесятих років в усьому Держкіно СРСР. Тому дива не відбулося і студії були вимушені на зразок кінотеатрів запропонувати до аренди велику частину своїх величезних площ. Решта була використована під з'йомки телевізійної реклами та розважальних програм, які фінансувалися набагато краще. І уж зовсім маленька рештка продовжувала вдавати, що кіновиробництво в Україні існує.  Лідер галузі - національна кіностудія ім. О.П. Довженка - по даних авторитетної міжнародної бази про кіно IMDb спромоглась із 1992 року по теперішній час продукувати лише 21 (двадцять один) художній фільм у якості виробляючої компанії. Тобто менш ніж один фільм на рік. Зрозуміло, що в умовах падіння обсягів виробництва фільмів впала і якість, обумовлена паралельним знищенням процесу виховання нових кінематографічних кадрів та істотної декваліфікації тих, що є.

Таким чином, початок двадцять першого сторіччя кіногалузь України зустріла у стані анабіозу. Жодних ознак поліпшення  фінансування, жодних творчіх успіхів, жодних перспектив покращення ситуації. Копродукцію пропонують неохоче та переважно російські інвестори, которих влаштовує в першу чергу дешевизна послуг: від екстер'єрних зйомок до беспроблемної релокації знімальних груп будь-якого розміру. До того ж у РФ вже відбувається нафтогазовий бум, складаються перші надприбутки, частину яких керівництво країни спрямовує на вирішення питань агітації та пропаганди майбутнього "русского мира".

На тлі цього рост виробництва замовленої державой кіно- та тб-продукції вистрибує у РФ у геометричної прогресії, генеруючи брудну хвилю мозкомиючого непотрібу, що ллється у слабку свідомість громадян, що "стають із колін". Ця хвиля повинна була також накрити інформаційний та культурний простір країн-сусідів та базувати ментальний плацдарм для сприйняття майбутніх цінностей реставраторів та "реконструкторів" загиблої імперії. І це їм майже вдалося за сприяння числених помічників та колаборантів, охочих до брудних московських грошей.

Отже маємо наразі ситуацію, коли в умовах війни РФ стало продовжує витрачати величезні гроші із худнучих фондів власного бюджету на агресивне агітаційне кіновиробництво у тій час, як наше власне знаходиться на колишньому рівні змерзання. Що ми маємо робити?

Мені особисто здається, що ми не повинні ні в якому разі втягуватися у "гонку кіноозброєнь". Навіть не тому, що в нас не вистачить на це коштів. Хоча це саме так і є. Маючи на меті розбудову демократичного суспільства, ми не повинні використовувати схеми та шаблони пропаганди, що притаманні тоталітарному або авторітарному середовищу, яким без усякого сумніву є наш північний сусід. Ми маємо розвивати нові типи розвитку кіновиробництва: відмовлятися від принципів розбудови галузі по крітерію прямих державних витрат, залучати приватний капітал на умовах пільгового оподаткування, впроваджувати новітні методи "мікробюджетного" виробництва фільмів, розширювати коло нових кіномитців, що прийдуть у сферу кіно не з профільних закладів, заохочувати усіх бажаючих спробувати себе у царині кіно, зробити систему фестівалів-фільтрів для цього. Тобто, маємо робити усе те, що вже довгий час  відбувається у світі кіно ззовні країни. І не тільки на Заході, до речі.

Очільники нашого "держкіно" повинні перетворитись із тих, що друкують нескінченні звіти для керівництва про свої міфічні успіхи, у садівників та селекціонерів, що розшукують скрізь талановиту молодь та створюють їм умови для вдосконалення творчіх здібностей.

І лише за цих умов нам вдасться реально збільшити кількість призів на усіляких кінофорумах, поповнити бази новими рядками з даними про наші нові фільми, а головне - зробити творчій процес єдиною умовою та крітерієм успіху у цьому важливому секторі мистецтва.

 

На оновлення сайту можна підписатись:


 

Комментариев еще нет.

Leave a Reply

Вы должны войти Авторизованы чтобы оставить комментарий.